Б. Грінченко і його полеміка з М. Драгомановим (Листи з України наддніпрянської, Листи на наддніпрянську Україну).

Порівняльно-історична методологія, в тій частині, де йшлося про природу міфа і його роль у формуванні пізніших національних мистецтв, знайшла послідовного критика в особі Михайла Драгоманова (1838—1895). Погляди братів Грімм, Буслаєва та інших міфологів він піддав критиці за те, що вони не враховували ефекту чистоти міфа. Для дослідження художніх джерел, писав М. Драгоманов, треба "опускатися" не глибше фольклору, але і з нього слід зняти всі соціологічні нашарування різних епох. Особливо слід приглянутись до книжних нашарувань, які відчутні у фольклорі кожного освіченого народу. Знявши все це, можна розпочинати наукові дослідження, застосувавши одночасно й історичний (соціологічний), і порівняльний методи.

Порівняння, на думку М. Драгом а нова, слід робити в кількох аспектах — українсько-російсько-білоруському, загальнослов'янському, арійському та інших (навіть випадкових), оскільки наш народ перебував у контактах з різними народами. Ці народи і передали йому або перейняли від нього певну частину народної словесності. Це дасть змогу виявити і схожість, і відмінність нашого фольклору, показати, що в ньому є свого, що запозичене, що інтернаціональне, а що являє собою суто національний зміст. Досліджуючи окремі зразки фольклорних творів (наприклад, легенду про Шолудивого Буняка), М. Драгоманов значно розширив межі впливів на український фольклор, порівняно з Т. Бенфеєм, який припускав, що тут треба говорити лише про візантійський і південнослов'янський впливи. М. Драгоманов доводить, що на український фольклор впливали і західноєвропейські сусіди (поляки, словаки, французи, німці), і ближча (донська) сторона, і далекі Монголія, Сибір, південна Азія, Кавказ, перська та індостанська традиції. Одне слово, треба говорити про цілий каскад впливів, за якими навряд чи можна помітити щось індивідуальне, суто українське. Висновок не дуже втішний, але він повинен ще більше активізувати наукові пошуки, щоб те власне українське у фольклорі все-таки віднайти. На думку М. Драгоманова, в пригоді тут може стати антропологічний метод англійського етнографа Бдуарда Тайлора (1832—1917). Цим методом М. Драгоманов скористався в роботі "Слов'янські перерібки Едіпової історії" та в згадуваній студії про Шолудивого Буняку.

Паралельно зі студіюванням фольклору М. Драгоманов активно займався літературною критикою і залишив справді класичні зразки. В окремих із них він скористався історико-порівняльним методом, але в такий спосіб, що не раз викликав не лише захопленння, а й нарікання української громади. Особливої уваги у зв'язку з цим заслуговують такі праці М. Драгоманова, як "Література російська, великоруська, українська і галицька", 1873; "Доповідь для літературного конгресу в Парижі", 1878; "Шевченко, українофіли і соціалізм", 1879. Літературні питання знайшли своє місце також у відомій дискусії М. Драгоманова і Б. Грінченка ("Листи на наддніпрянську Україну" та "Листи з України наддніпрянської"), які публікувалися в західноукраїнській періодиці протягом 1892—1893 pp., а згодом видані окремими відбитками.

Доповідь М. Драгоманова на конгресі в Парижі була стислим викладом проблем, висвітлених у його брошурі "По вопросу о малорусской литературе" (1876). Вона мала на меті ознайомити європейську громадськість із кричущими утисками, яких зазнавала українська література в Росії. Ця доповідь мала заголовок "Література українська, проскрибована урядом російським". Автор висловлював впевненість, що світова громадськість не залишиться осторонь тієї наруги, яку чинить Росія щодо української літератури, і прийде їй на поміч, але це були, звичайно, марні сподівання, оскільки російський уряд на жодні поради в питаннях гноблення національних меншин в імперії ніколи не реагував. Проблема залишалась нерозв'язаною, і українській літературі так само відводились задвірки, в кращому випадку — місце "для домашнього вжитку".

Тим часом у самій Україні власна література існувала, як виявляється, в кількох варіантах. М. Драгоманов нарахував їх чотири і порівняльним методом спробував знайти їм місце в сучасному літературному процесі ("Література російська, великоруська, українська і галицька"). Міркування про літературу перемежовувались у М. Драгоманова з міжпартійною боротьбою серед українців, з роздумами про долю мови української і зрештою — про духовність усієї нації, яка знемагала від дрібних чвар, засилля москвофілів, немічності наукової думки і браку ясних перспектив на майбутнє. Внутрішнім двигуном полемічного запалу М. Драгоманова стала боротьба за народність літератури, котру, виявляється, дуже по-різному розуміють українці східної та західної України, не кажучи вже про москвофілів, які завжди щодо цього були одностайними: народне — це те, що єднає весь слов'янський (і неслов'янський) світ під гаслом "единой й неделимой России". Творчим особистостям, зокрема в Україні, з такою ідеєю змиритись було важко, що й призвело до роздвоєності М. Гоголя, розгрому Кирило-Мефодіївського братства, трагедії Т. Шевченка. Щоб з'ясувати свою позицію в розумінні цих питань, М. Драгоманов, на жаль, збочив у свої федералістичні вподобання і в поняття "народність української літератури" вклав своєрідний зміст. Відсталість української народності пішла від того, пише М. Драгоманов, "що в українофільстві дана була перевага формальному боку, націоналізму, партикуляризму, і за ними не замічена була та середина, котра давала йому силу од Котляревського до Шевченка включно. А ця середина в тому і залежить, що українська муза тоді тільки давала свіжі і дужі твори, коли завдавалась загальними європейсько-російськими ідеями і напрямами — сентименталізмом, романтизмом, охотою до простонародності і т. д., — що українські національні ідеї і традиції тоді тільки користувались симпатією громади, коли вони підходили під загальні тенденції... Сказано ніби правильно, але відбулася підміна понять: порівняльна характеристика українського і європейсько-російського спрацювала не на користь першого. І в подальшій розмові на цю тему автор пішов ще далі: слабкість раннього Шевченка в його плачах за колишніми "бунчуками і булавами", оповідання Марка Вовчка — це скоріше мимовільний рефлекс російської літератури школи Тургенева, ніж самостійний вияв українських ідей; Нечуй-Левицький у "Причепі" сів на дуже небезпечного коня — націоналізм, а взагалі літературу українською мовою треба творити тільки як белетристику про "простий" народ, "для домашнього вжитку" і т. ін. "Простий народ у нас — це 90% народу, коли не більш. Опишіть його побит, навчіть його, це вам праця на 20—30 років. А там побачимо, що треба робити далі" (175).

Отака констатація і такі "перспективи"... А на галицькій Україні справи ще більш кепські; там зовсім не розуміють необхідності єднання інтересів Галичини, Малорусі, Великорусі. Розмова про літературу скотилась відтак у річище політичних міркувань, які в підсумку зводяться до необхідності примирення зі становищем, розвитку "в сфері свого дійства" кожної з чотирьох літератур і тоді, мовляв, не буде незгоди між галичанами, українцями, москвофілами, українофілами, русофілами, полякофілами, слов'янофілами, а буде спільна праця і боротьба тільки проти обскурантів і експлуататорів. Нечіткість національної і літературної позиції врешті доповнена була чіткістю в симпатіях до федеральних ідей і до ідей дедалі моднішого соціалізму: борись проти обскурантів і гнобителів, а всі інші питання (зокрема й національне) якось та вирішаться.

Ще більш непевною ця позиція постала в пізнішій праці М. Драгоманова "Шевченко, українофіли і соціалізм". Тут уже відверто наголошувалося, що значення Шевчевкової творчості через те й недостатнє, що в нього було "мало соціалізму", але "багато сепаратизму".

Названа праця з'явилась як своєрідна відповідь міркуванням Сірка (Федора Вовка), котрий у 1873 р. в Цюріху, під час відзначення 12-х роковин смерті Т. Шевченка, пробував пов'язати творчість Кобзаря з ідеями соціалізму, а пізніше (в 1879 р.) ще раз повернувся до цих питань у статті "Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя". М. Драгоманов розглянув спочатку постать Т. Шевченка в оцінках його сучасників, показавши, зокрема, що П. Куліш не мав рації, коли доводив наприкінці життя "шкідливість" для українського народу "п'яної музи" поета, і що М. Костомаров теж був неточним, коли писав, що Т. Шевченко говорив устами народу. М. Костомарову М. Драгоманов закидав також хибність його тверджень, ніби Т. Шевченко не мав "мечтаний о местной независимости". Навпаки, доводить М. Драгоманов, Т. Шевченко завжди був сповнений ідей незалежності, але хиба його в тому, що причину її він вбачав тільки в залежності "од москаля" і мріяв про повернення до козацьких та гайдамацьких вольностей. Усе це, мовляв, призвело до rorOf що Шевченко так і не зміг дати нам "провідної ідеї" майбутнього України, бо й сам її не мав, і не була вона достатньо зрозумілою його сучасникам. Деякі політологи й літературні критики бачили ту ідею майбутнього в соціалізмі і були переконані, що Т. Шевченка слід сприймати як предтечу соціалістичних ідей. М. Драгоманов на це відповідає: "Ми ніяк не згодимось, щоб Шевченко був соціалістом. Ми думаємо навіть, ' що згодитись із цим було б шкідливо й для долі самого соціалізму на Україні, бо це б пустило невірну думку й про те, що таке соціалізм". Вважаючи брак соціалізму в Шевченка неабияким ґанджем, М. Драгоманов пробує знайти чимало вад і в поетиці Шевченкових творів. Не сприймав він його "патріархального біблейства", тобто звернення Шевченка в його "противуцаристских стихах" до біблійної образності, а форму всіх поем поета вважав "розтріпаною", бо в них "перемішано" Біблію з петербуржчиною, цинізм з манірністю, жарт із недбалістю тощо. Одне слово, в творах Т. Шевченка "нове перемішане з старим так, що без помочі збоку й не розбереш, що ж справді з нього й треба брати".

Від Шевченкових "вад" М. Драгоманов перейшов до громадських справ в Україні і знайшов їх там дуже невтішними. Особливо слабким був ґрунт соціалізму, а щоб зміцнити його, потрібна велика праця "нового українства". Цю працю М. Драгоманов зводив в основному до просвітництва на ґрунті федералізму. "Новому українству, — з його громадівством і федералізмом, — доведеться витерпіти всі удари старих сил, а до того вистояти в конкуренції з поступом ліпше впорядкованих поступових сил у сусідів", — підкреслив М. Драгоманов (2, 130).

Зачеплено, отже, дуже дражливі питання: вказано на "хиби" Т. Шевченка і визначено труднощі з утвердженням ходи України до федералізму. Дражливими вони були для часу написання статті (1878), а через чверть століття, як вважав І. Франко, вона вже "не збудить ніяких квасів та сердитостей" (2, 557). Як з'ясувалося, така впевненість І. Франка була передчасною. Мине ще понад чверть століття — і Д. Донцов виступить із статтею "Шевченко і Драгоманов" (1938), в якій ці питання постануть ще гостріше, ніж у 70-ті роки XIX ст. Д. Донцов витрактував Т. Шевченка і М. Драгоманова як цілковитих антагоністів, котрі стояли на абсолютно різних ідейних платформах. "Великою прірвою, яка ділила світогляд Шевченка від хаотичної мішанини думок Драгоманова, — писав Д. Донцов, — була ідея примату нації: ідея, яка набрала повного змісту щойно в наші часи — в боротьбі з антагоністичними контрідеями соціалізму... А соціалізм і поступовість — це були болвани, яким поклонявся Драгоманов і яким поклоняються і досі сторонники того лакея Москви". Висновки Д. Донцов зробив однозначні: "Все в них (тобто в Шевченка й Драгоманова) різне... Різні джерела їх мудрості, різна й сама їх мудрість... В одного блискучі традиції своєї країни і їх літописців — автора "Слова", автора "Історії русів", у другого — анархічна,. матеріалістична філософія соціалізму" (45). Якщо відкинути ярликування, а глянути на проблему тільки з позицій літературознавства, то стане очевидним, що справа не просто в особі М. Драгоманова, який не зрозумів Т. Шевченка і навмання захопився ідеями федералізму й соціалізму. Вся суть у втратах, які ставали дедалі відчутнішими в методологіях історичної школи — культурно-історичній, ідеологічній, порівняльно-історичній чи навіть міфологічній. Вони давали, виявляється, надто безмежний простір у погляді на літературу як виразницю життєвих ідей. Нюанси й напівтони до уваги не бралися. Так звані художні особливості літературних творів сприймалися часом не як синтез, з якого все починається, а як набір образних висловів, який відіграє ніби допоміжну, прикрашальну роль. І тому й виходило (як у М. Драгоманова): скористався Т. Шевченко мотивом з "Історії русів" — отже, віддав данину "туманам", якими сповнений цей твір; вдався Т. Шевченко до біблійної образності — отже, прирік себе на патріархальність і т. ін. Не зміг М. Драгоманов розібратися в цих речах як учений-філолог, бо в ньому переважав ідеолог і соціальний історик. З таким критерієм до нього й слід підходити, а те, що Д. Донцов спрямував на нього свій гнів та навішав ярликів, теж можна пояснити належністю і самого Д. Донцова до ідеологів та соціальних істориків, а не філологів. Два однакові заряди, як відомо, відштовхуються. Д. Донцов не відштовхувався, а відштовхував від себе, бо був могутніше озброєним історично і практично. Той "соціалізм", який для М. Драгоманова залишався теорією, в часи Д. Донцова став уже практикою. Та ще й такою, яка для України в 30-х роках XX ст. принесла значно більше втрат, ніж у часи М. Драгоманова мрія про федералізм. Д. Донцов дуже боляче сприймав ці втрати і тому шукав об'єкта для хоч якоїсь розрядки. Трапилася вона у вигляді гіпертрофованої методології М. Драгоманова як літературознавця. І зчинилась не просто розправа, а акція нищення опонента. Історія ж обом їм віддає належне.

У своїй творчості М. Драгоманов ще не раз звертався до постаті Т. Шевченка, але ті звертання були принагідними і не дуже багато додавали до раніше висловлених поглядів. Певний прогрес можна запримітити хіба що в полеміці й своєрідній боротьбі М. Драгоманова за Шевченка. В замітці про переклад "Катерини" французькою мовою він, наприклад, не спростовує думки про всенародність поета, про те, що Т. Шевченко "був луною їх (мас) почуття, тлумачем їх горя і їх змагань" (294), а в замітці про поезії Т. Шевченка в народних устах навіть шкодує, що "між простим народом твори його не так розширені, як би треба було ждати"(295). Справді войовничою була рецензія М. Драгоманова на видання "Кобзаря", здійснене в 1893 р. О. Огоновським. Назвав він цю рецензію промовисто: "Т. Шевченко в чужій хаті його імені". Ця промовистість полягала в тому, що М. Драгоманов найжорстокіше засудив метод видання О. Огоновського і не сприйняв жодної його характеристики творчого доробку поета. Жанрове визначення окремих творів, до якого вдався О. Огоновський ("думки", "балади", "посвяти", "епічні твори" та ін.), позначене схоластикою (пише М. Драгоманов), а спроби видавця скористатись порівняннями видаються "іграшкою в порівняльний метод". Нічого не дає, наприклад, порівняння "Сну" Т. Шевченка з "Мідним вершником" О. Пушкіна, поезій періоду заслання з поезією теж свого часу засланого античного поета Овідія та ін. Після таких порівнянь, зазначає М. Драгоманов, "можна сказати, що і смерть Шевченка нагадує смерть Гомера, бо певно ж, коли Гомер жив на світі, то мусив і вмерти" (408).

Багато зауважень зробив М. Драгоманов щодо неточності біографічних даних, якими оперує О. Огоновський, і щодо намагання видавця переінакшити релігійні погляди Т. Шевченка. Про останнє він говорив цілком суб'єктивно, із своїх греко-католицьких позицій, які православного Шевченка не завжди стосувалися. О. Огоновський згадав і статтю М. Драгоманова "Шевченко, українофіли і соціалізм". Однак з'ясувалося, що змісту її він не збагнув. М. Драгоманов уточнив дві свої позиції, від яких не збирався відступати: 1) Т. Шевченко не був соціалістом; 2) справа соціалізму має розвиватись водночас із національною. Чи мають ці позиції зв'язок із конкретною творчістю Т. Шевченка, М. Драгоманова не цікавило, бо зробити це так само неможливо, як і в часи написання статті "Шевченко, українофіли і соціалізм". Легше сказати, що погляд О. Огоновського на постать Т. Шевченка занадто богомазний, що й робить не без іронії М. Драгоманов. Але в кінці рецензії він висловлює певне вдоволення, що навіть таким недосконалим виданням "світло "Кобзаря" все ж таки поставлено перед люди — на стіл, а не сховане під стіл. Решта прийде" (415). Що таке "решта" — можна лише здогадуватися: Т. Шевченко значно більший (і інакший) поет, ніж подає його О. Огоновський.Це був прогрес М. Драгоманова в трактуванні Т. Шевченка, але школа, методологія його, що позначена, крім усього, цілком очевидним федералістичним і соціалістичним індивідуалізмом, залишалась незмінною. Певне відлуння її можна спостерегти і в згадуваному листуванні з Б. Грінченком, хоч воно до власне літературних справ мало й не дуже прямий стосунок.

Предметом дискусії стало з'ясування політичних і методологічних поглядів на шляхи і перспективи розвитку української літератури. В. Грінченко у зв'язку зі згадуваним драгомановським федералізмом процитував відомі слова Т. Шевченка про "шмат гнилої ковбаси", за яку, мовляв, і матір рідну можна продати. М. Драгоманов уточнював, що російська література — це не "шмат ковбаси", що він усього лише хотів, аби українська література не залишалася в етнографічних рамках, що українським авторам треба приймати досвід і російської, і інших зарубіжних літератур. М. Драгоманов "запідозрював* Б. Грінченка в "етнографічному патріотизмі", а Б. Грінченко не сприймав Драгоманового космополітизму, який відводив думку від "національної ідеї. М. Драгоманов писав про свою вихідну позицію так: "Космополітизм в ідеях і цілях, національність у фунті і формах культурної праці". Фактично це була модель відомої формули радянських часів: "інтернаціональна (культура) за змістом і національна за формою". Б. Грінченко вважав, що література мусить бути національною і за змістом, і за формою, а прикладом ставить тут творчість Т. Шевченка, котрий завдяки такій єдності в своїх творах високо підняв самосвідомість українського народу. М. Костомаров і П. Куліш, вважав Б. Грінченко, значно понизили її, оскільки збились на манівці "літератури для домашнього вжитку" (М. Костомаров), на лайливі випади проти українського козацтва (П. Куліш) тощо. Не мав рації М. Драгоманов і тоді,.підкреслював Б. Грінченко, коли поділяв українську літературу на галицьку, українську, великоруську та ін.: "Історія не знає ніяких "підлітератур", ніяких літератур "для домашнього вжитку", ніяких літератур спеціально про пана або спеціально про мужика". З часу Т. Шевченка українська література вийшла на загальнолюдські дороги, і такою має бути її майбутня перспектива, наголошував Б. Грінченко.

Полемічна гострота думок обох полемістів мала принципове значення лише з позицій ідеологічних, а методологія літературних поглядів у них була фактично однаковою: за межі історичної школи вони обидва не виходили, лише увиразнили в ній напрям цієї школи, який пізніше буде названий народницьким. Б. Грінченко послідовно утверджував його в усіх своїх рецензіях і статтях, вдаючись інколи аж до фетишизації народних мас (як героїв мистецької сфери), для яких, мовляв, потрібна лише та література, що їм зрозуміла, і т. ін. Але вже на початку XX ст. він уточнив свою позицію і став висловлюватися за необхідність піднесення рівня художніх смаків народу, якому має бути зрозумілим не лише "просте" письмо, а й твори Гомера, Шекспіра, Мільтона. З таких позицій, зокрема, написана його стаття "Малорусская литература" в "Большой энциклопедии", яка (стаття) хоч і мала суто інформаційне завдання, однак була позбавлена будь-яких симпатій щодо "простої", "азбучної" літератури для народу. Залишив Б. Грінченко і деяку (полегшену, щоправда) критику статті С. Єфремова "В поисках новой красоты", яка саме з народницьких позицій не сприймала деяких новацій в українській літературі.

Якщо Б. Грінченко займався літературно-критичною діяльністю лише принагідно (як і Інші письменники — його сучасники: М. Павлик, П. Грабовський, О. Маковей), то в діяльності таких авторів, як Михайло Комаров (1844—1913), Василь Горленко (1853—1907), Василь Доманицький (1877—1910), Сергій Єфремов (1876—939), Остап Терлецький (1850—1902) та ін., що розвивали історичну школу в її народницькому і неонародницькому варіанті, літературознавство займало значно вагоміше місце. М. Комаров зробив помітний внесок у розвиток української бібліографії ("Бібліографічний покажчик нової української літератури, 1798—1883)", В. Горленко активно працював у галузі рецензування творів сучасного літературного процесу (зокрема драматургії), О. Терлецький зосереджувався на зв'язках літератури з соціально-політичним життям ("Галицько-руське письменство 1848—1865 pp. на тлі тогочасних суспільно-політичних змагань галицько-руської інтелігенції",1903), а В. Доманицький виконав просто-таки історичну роботу в галузі становлення на новому етапі української текстології. Йому належить ґрунтовний "Критичний розслід над текстом "Кобзаря" Т. Шевченка" (1906), в 1907 р. він підготував наукове видання "Кобзаря", яке досі не втратило свого джерелознавчого значення, а крім того В. Доманицький запропонував дуже принципові аргументи на користь Марка Вовчка як авторки "Народних оповідань" українською мовою. Ці аргументи ґрунтуються на тих же текстологічних дослідженнях і дають вичерпну відповідь на дражливе питання в українському літературознавстві. Протягом 1908 р. В. Доманицький опублікував статті "Авторство Марка Вовчка", "Марія Олександрівна Маркевич — авторка "Народних оповідань", "Марко Вовчок (на основі нових матеріалів)". Здійсненню нових задумів перешкодили В. Доманицькому хвороба і смерть у 1910 р.

24.Осип Маковей

Осип Степанович Маковей – поет, прозаїк, публіцист, літературний критик, редактор багатьох періодичних видань, досвідчений педагог і визначний громадсько – культурний діяч кінця XIX – поч. XX ст.

Поет, перекладач, талановитий митець слова Осип Маковей прославився як критик та літературознавець. Він прославив та відкрив багатьох своїх колег-письменників українському читачеві.Як літературознавець О.Маковей виступив з ґрунтовними дослідженнями творчості українських письменників XIX ст. — «Cтолітні роковини відродження українсько-руського письменства», «Шевченко про Котляревського» (обидві — 1898), «Панько Олелькович Куліш» (1900), «Ізидор Воробкевич» (1909), «Життєпись Осипа-Юрія Гординського-Федьковича» (1911) та ін., статтями та розвідками про літературну творчість сучасників — «Ольга Кобилянська» (1899), «Cтефан Ковалів» (1900) та ін. Cтворив також ряд праць з етнографії — «Рекрут», «Звичаї, обряди і повір’я святочні в місті Яворові» (обидві — 1895), мовознавства — «Три галицькі граматики» (1903), історії — «Матеріали до історії Буковинської Русі» (1909). Залишив «Автобіографію» (1925).

Велика обсягом, багата і різноманітна літературна спадщина Осипа Маковея посідає помітне місце в історії української літератури і не забута нащадками. Краща частина її становить неперехідну цінність, досліджується і популяризується в нових виданнях, перекладається на російську та інші мови братніх народівСРСР і країн соціалістичної співдружності, привертає увагу широких кіл сучасних читачів.

Осип Маковей як редактор, критик, відомий громадський і культурний діяч допоміг багатьом тогочасним молодим українським письменникам. Його сучасник Василь Сімович з цього приводу писав: «Доволі переглянути два річники дневника «Буковина» з 1896 і 1897 р., щоб переконатися, скільки нових письменників «однайшов» Маковей, скільки праці вкладав у редакцію їхніх творів, скільки вказівок давав він письменникам, що вперше пробували свого пера в «Буковині», скільки талантів відігрівав він із покритої пилом архівної теки «Буковини», де містилися твори молодих авторів, що даремно, нераз роками, чекали хоч би звістки про долю чи не першого виливу їхнього серця, чи не першого дарунку, їхньої фантазії...».

«Особистість Осипа Маковея відіграла свою незлу роль в мене як письменниці» - писала Ольга Кобилянська в автобіографії. Редактор «Буковини» розумів реалії тогочасного суспільного життя на Буковині, які впливали на становлення літератури як соціокультурного явища, про що писав: «Німецька культура, яка здавна панує на Буковині, і політичне верховенство волохів надовго здержали там розвій руської інтелігенції... Серед тяжких для русинів обставин на Буковині Ольга Кобилянська могла дуже легко стати німецькою писателькою, а не руською...». Розуміння цього стало однісю з причин, що спонукало його залучити талановиту письменницю, яка писала більше німецькою, ніж рідною мовою, до українського часопису. О.Маковей вказував на недоліки, які слід було «гірській орлиці» обов’язково викорінювати: «Злі, передовсім, мова і стиль - треба їх поправити...». Його перу належить перші рецензії на твори О.Кобнлянської, перший її літературний портрет, а також друкував на сторінках «Буковини» та «Літературно-наукового вісника» її твори.

При сприянні Осипа Маковея через буковинську пресу увійшов в українську літературу такий видатний майстер, як Марко Черемшина, який назвав себе у листі до О.Маковея «буковинським гуцулом». Адже в 1896 році було надруковане перше оповідання Івана Семанюка «Керманич», підписане під псевдонімом Марко Черемшина, що відтоді так і лишився його літературним ім’ям. Згодом у «Літературно-науковому віснику» Осип Маковей виступив із рецензію на цикл творів «Листки», в якій писав: «В них Черемшина намагається підійти під лад теперішніх модерністів: фантазус, символізує, старається описати такі ніжні речі, як ледові квіти, і часом попадас у надмірну і майже нездорову чутливість». Критик радить молодому письменнику «заправляти свій талант на живих подіях, але не заморожених фіалках та ледовнх квітах». Саме «редактор з-над синього Прута» підштовхнув учителя Івана Бажанського до літературної праці, і на період його редакторства, припала творча активність молодого письменника. Завдяки йому дебютував Іван Синюк, автор чудових ліричних творів збірки «Образки з життя і природи», що ними захоплювався чеський дослідник Ф.Ржегорж. О.Маковей розпочав публікацію творів адвоката Андрія Чайковського. Пізніше він охарактеризував молодого письменника так: «...Чайковський мас те, чого бракує багатьом сучасним письменникам: хист спостерігача і зацікавлення до людей, яких бачить. Він мас неоціненний дар - здоровий розум. Він - оповідач, себто людина, яка знає багато життєвих пригод і оповідає їх так, що загострює нашу увагу». Твори Тимотея Бордуляка вийшли у світ завдяки Осипу Маковею, який підштовхував молодого священика писати, незважаючи на його важкі умови життя, які часто губили талановитих письменників. Газета «Буковина» стала «літературною орбітою» для Василя Стефаника, що стало підставою Лесі Українці зарахувати його до «буковинського тройзілля». А Ольга Кобилянська називала Василя Стефаника галицьким Федьковичем, бо «ніхто з наших письменників не мас такі струни при своїй арфі, як Ви... ну, а сси я помиляюся, так се мій гріх... я дуже Вами навіть горджуся... ви пішліть мені свої новелки конечно, я їх хочу в себе мати». Отже, в середовищі молодих письменників панувала підтримка один одного. Вражений «знаменитою обсервацією», виявленою Стефаником у новелах, надісланих в «Літературно- науковий вісник» у 1898 р., Осип Маковей вважав їх «сирими шкіцами» і радив глибше «обробляти і шліфувати» свої твори. Безперечно, Осип Маковей - «ювелір» творчості багатьох літературних імен, без яких сьогодні важко уявити українську літературу. Він як редактор, критик, педагог виплекав цілу плеяду талановитих українських письменників, за короткий період редакторства в «Буковині» та співредакторства в «Літературно-науковому віснику», за час своєї педагогічної діяльності Поєднання кількох видів діяльності (уже під час навчання працював у періодиці), перехід від редакційно-журналістських щоденних занять (1895-1899) до викладання в семінаріях та університеті відбивалися на активності й особливостях О. Маковея — критика, літературознавця.

Від анотацій та мистецької хроніки, від рецензій та літературних портретів він переходив до літературознавчих студій, історико-літературних праць (звісно, йдеться про домінантні тенденції в різні періоди творчого життя). Зазнавши відчутного впливу І. Франка (був знайомий з ним з гімназійних років, якийсь час спільно працювали у ЛНВ), О. Маковей вів таку ж багатогранну діяльність. Але, на відміну від старшого колеги-вчителя, мав постійну навчально-дидактичну працю, що з природи речей позначалася на способі його рефлексій з приводу суті і виховних функцій мистецтва, на особливостях аналізу літературних явищ.

Редакційною і викладацькою діяльністю зумовлена основна заслуга О. Маковея-критика. Як спостеріг Ф. Погребенник, Осип Маковей був «одним з дбайливих вихователів молодого покоління письменників. Десятки поетів, прозаїків, драматургів пройшли крізь його літературно-критичну школу, більшою чи меншою мірою прислухалися до його розважливого слова». Серед них були Ольга Кобилянська, С. Ковалів, Т. Бордуляк, А. Чайковський, Євгенія Ярошинська, С. Яричевський, з молодших — Т. Галіп, І. Діброва, І. Карбулицький, М. К іч у р а.О. Маковей «утверджував» відомі засади реалізму й позитивістської естетики (це теж немаловажно) або створив «перший в українській критиці літературно- критичний нарис про О. Кобилянську» Сам письменник-початківець, який на відміну від інших ровесників і молодших літераторів посідав фіксовану позицію в органах преси (а це накладає на людину певну громадянську відповідальність), О. Маковей - критик щасливо уникав менторства, взявши на себе роль дорадника, сказати б по-сучасному, консультанта, з це стало конструктивним чинником, який формував його оцінки, характер їх аргументації, структуру статей, стиль викладу.

Про Маковея-критика можна сказати те і так, що і як він написав про

Андрія Чайковського: «вміє спостерігати життя, вміє вибирати з нього цікаві факти і гладко їх розповідати». Як критик, він регулярно спостерігав за літературним життям, вибирав з нього явища примітні, оригінальні. Його вибір — то вже поцінування. Замість «гладкої» розповіді О. Маковей пропонував своєрідну літературно-критичну нарацію, зорієнтовану на автора аналізованих творів і читачів. Епічний всюдисущий, всезнаючий наратор у статтях Маковея перетворювався на філологічно досвідченого бесідника, який довірливо прилюдно розмірковує про те, чим сам займається, добре розуміє та знає складність проблеми.

Ідентифікуючись з адресатом (передусім зі своїми колегами), критик-бесідник вдається до таких зворотів: «ми привикли бачити», «нашому брату письменникові», «ми знаємо», «се так лиш до речі я кажу», «очевидно», «мабуть», «бачимо всі її добрі і злі прикмети», «з оповідання ми цього не бачимо» тощо. Закладаючи конкретну основу для аналізу й оцінки ранніх повістей А. Чайковського, О. Маковей цитує вислови цього письменника з друкованих автокоментарів і з приватних листів Чайковського до себе, коментуючи їх: звертає увагу на неповноту, однобічність, категоричність деяких міркувань цього письменника. Так підходить до центральної у тогочасній критиці проблеми — до розуміння реалізму, натуралізму, новаторства.

О. Маковей доречно зауважив, що брати з життя факти так, як вони сталися, — це «не є ніяка заслуга ані провина», бо ж бувають «сюжети видумані і проте подібні до правди і гарні». Головне, отже, в тому, що «повістяреві приходиться бути не фотографом, лише малярем»

О. Маковей визначає «літературну вартість» (його термін) то він, як мінімум, бере до уваги якість «обсервації життя», «переведення фабули», «враження, справлене на читача». З цього погляду «головна заслуга» автора «Олюньки» визначається тим, що він подав «всестороннє змалювання життя» ходачкової шляхти з найдавніших часів при «всяких нагодах» в сукупності «ріжнородних представителів». Перекашшни фабулу повісті (переказ зайняв повну сторінку тексту), автор нарису і робив критичний «закид, що фабула оповідання в дечім неумотивована, неправдоподібна» (с. 294). Цю тезу критик ілюструє, вказуючи окремі епізоди, ичинки героїв і т. п. і при цьому оперує посиланнями на сукупного чи гіпотетичного читача (очевидно ж, передусім на власне сприймання), як-от: «Тому що на тій майже неймовірній пасивності Олюньки основана велика частина оповідання (від сцени весілля), то читач бажав би мати ту певність, що так мусіло бути. А він її не має в тій мірі, як би було потрібно».

Отже, знову йдеться про потрібну міру (властиво, про повноту мотиміщії вчинків героїв) без конкретизацій поняття «потрібна міра». Потрібна для кого? Для чого? Відповіді на такі і подібні питання пов’язані з особливостями художнього світу кожного митця, стильової течії, а також з типом естетичних канонів, які складаються у взаєминах авторів і читачів. О. Маковей цих проблем у кінці XIX ст. ще не торкався. Його позитивні оцінки стосувалися творів, у яких «оповідання йде гладко, сцени йдуть за сценами, вірно, природно», а «характери виразні». Оцінна шкала суджень і роздумів Маковея складається кожен раз не тільки з відомих і постійно уточнюваних постулатів, а й з порівнянь творів одного чи кількох письменників.

У критичних статтях вони не можуть бути розгорнутими, як в історико-літературних студіях, але в стислій формі увиразнюють критерій оцінок тааргументи суджень. Показовий приклад: «В чужім гнізді», вважає О. Маковей, є кілька «дуже гарних сцен, як забава у Михася, або образ при сіні над рікою, що нагадує Тургенівський «Бежин луг» з «Записок мисливця». Ціла фабула сего оповідання більше проста, як в «Олюньці», зате знов не така багата на ті артистичні прикраси, яких повно в «Олюньці», так що друга частина повісті виходить не раз навіть скучна. Ліпше, а головно коротше оброблення сеї другої частини було би піднесло вартість цілого твору. Ціле оповідання ще й тим слабше від «Олюньки», що авторові прийшлося повторити неодно про шляхту, що ми знали вже з «Олюньки», а далі: автор вийшов тут знов від тези, що вплив чужого гнізда на шляхетсько-селянську дитину мусить бути доконче лихий».

Докладний аналіз двох повістей А. Чайковського, здійснений О. Маковеєм за «живими слідами», демонструє особливості фахової літературної критики: автор стежить за тим, як окреслюються персонажі як вони групуються, якими засобами і на скільки переконливо розкриваються; як вибудовується композиція твору, розгортається фабула тощо.

Це фахові для письменника проблеми. Вони були актуальними і для Маковея, а не тільки для Чайковського. Крім того, постійно тематика і проблематика твору зіставляється з її історичною основою, береться до уваги здатність твору зацікавлювати читачів, при тім не ілюстрацією відомих тез, а відкривавчим потенціалом соціально-психологічного, художньо-естетичного характеру.

 

Про це свідчать висновки, які подаються в кінці статті як теоретичні узагальнення, що мають водночас вагу переконливої поради письменникові — не стільки авторові рецензованих творів, скільки молодому літераторові взагалі. Градація таких висновків також дуже промовиста як для історії літературної критики, так і для теорії літературно-критичних жанрів, для практики літературно-критичної діяльності.

Підсумовуючи свою «студію», О. Маковей спочатку констатує: «А. Чайковський лише оповідає факти, не вдається в психологічну та соціяльну аналізу, характери та події рисує щонайголовнішими чертами і то не раз своїми словами, а не вчинками героїв. Через те виходить у Чайковського справоздання, а не широкий і глибокий малюнок».

Далі, показавши, як спостережені і навіть цікаво змальовані картини підпорядковуються наперед сформульованій тезі, критик повторює свій висновок щодо тенденційності рецензованих творів, але відразу конкретизує думку, відмежовуючись від тих, хто міг би запідозрити критика в прихильності до безідейного мистецтва. «Спосіб дивитися на життя із становища якоїсь тези, — нагадує критик, — дуже шкодить творам Чайковського, як се показав я вже при поодиноких творах. Не кажу, аби автор мав понехаяти всяку тенденцію, лиш уважати, щоби задля тенденції не потерпіла артистична правда. Нехай тенденція виходить з життя, а не життя з тенденції, коли твір має мати більшу літературну вартість».

Подібними чи однотипними міркуваннями закінчив І. Франко свою рецензію, що переросла в літературний портрет-студію «Леся Українка». Зрештою, в такому ж плані подавав свої міркування І. Нечуй-Левицький в другій частині статті «Сьогочасне літературне прямування» (1884), твердячи: «Поетичні образи в реальній поезії — то результат обидводіяння натури (природи. — Р. Г.) й художника, то спільна праця сили натури й сили художника, котрий надаряє своїм духом образи, перепущені через свою душу...»

 

26.Леся Українка

Леся Українка була водночас і авторкою літературно-критичних статей, у яких заклала фактично фундамент теоретичного осмислення і самого феномена неоромантизму, і принципів символізації в ньому, і філологічного пояснення цих явищ. Вона однією з перших відчула втому «старого» реалізму (І. Нечуй-Левицький та його епігони), потребу літератури в нових формах творчості, а в статтях про західноукраїнських письменників (О. Кобилянська, В. Стефаник та ін.), про ранню прозу В. Винниченка обґрунтувала суть неоромантичного способу мислення і запропонувала свій інструментарій для його аналізу. В українській літературі відтак почалася епоха, що в світовій літературі дістане назву модерністської.

Історія написання і публікації статті «МАЛОРУССКИЕ ПИСАТЕЛИНА БУКОВИНЕ» така. 9 грудня 1899 р. за ст. стилем Леся Українка прочитала в Київському літературно-артистичному товаристві «реферат про буковинських белетристів. На його основі, дещо поширивши біографічну частину і подавши детальнішу характеристику творів, поетеса підготувала статтю російською мовою і надіслала її до журналу «Вестник Европы». З невідомих причин стаття там не була опублікована.

Текст, надрукований у журналі «Жизнь» (1900, № 9), значно відрізняється від реферату: в ньому, зокрема, відсутні цитати з аналізованих творів. Очевидно, Леся Українка писала статтю російською мовою на основі стислішого тексту, який вона надсилала О. Кобилянській і який був надрукований у газеті «Буковина» під назвою «Писателі-русини на Буковині».На підставі наведених даних датується січнем 1900 р.

Розгляд Лесею Українкою творчості буковинських письменників – це швидше за все короткий огляд буковинської культури. У цій публікації авторка характеризує буковинську літературу, аналізуючи творчість трьох письменників: Юрія Федьковича, Ольги Кобилянської та Василя Стефаника.

«НОВЕЙШАЯ ОБЩЕСТВЕННАЯ ДРАМА» датується кінцем 1900 p. – початком 1901 р. на підставі листування. Стаття була закінчена у Мінську, де поетеса доглядала в той час безнадійно хворого С. К. Мержинського, і звідти надіслана до журналу «Жизнь». Первісна її назва – «Современная общественная драма». У зв’язку з закриттям журналу стаття не була надрукована. Леся Українка через знайомого їй співробітника журналу Є. Чирикова домагається її повернення, сподіваючись надрукувати цей матеріал українською чи німецькою мовою.Свого наміру перекласти статтю українською мовою поетеса не здійснила.

Того ж року на основі згадуваної статті Леся Українка підготувала реферат, який був прочитаний на засіданні Літературно-артистичного товариства в Києві 26 вересня 1901 р. за ст. стилем. Текст реферату значно відмінний від статті. Зокрема замість перших десяти сторінок написано одну, а також зроблено дві великі вставки. Вони написані на іншому папері і порушують первісну нумерацію сторінок. Реферат мав назву «Новейшая общественная драма», під якою зазначено: «Доклад Л. Косач».У даній публікації Леся Українка виступає справжнім критиком. Цій статті характерний детальний аналіз сучасної їй драми, драми взагалі та процесу її зміни.Леся Українка для характеристики драми аналізує творчість таких письменників як Байрон, Шекспір, Шиллер та ін..

Публікація «Володимир Винниченко» - це стаття, в якій Леся Українка як старший коллега береться охарактеризувати його твочу діяльність. Приводом для цього стає його твір «Голота».Cпершу поетеса повертається до першого твору, виданного Винниченком «Народний діяч». Далі Леся Українка характеризує твір «Краса і сила». Загальну характеристику дає схвальну, однак деякої критики зазнають самі герої. Твори «Контрасти», «Біля машини» та «Голота» Леся Українка пропонує об’єднати в трилогію.

Леся Українка мала свій особистий погляд на події, що відбуваються у літературі. Маючи добре виховання і освіту, вона змогла викласти свої думки на сторінках періодики та своїх збірок.

Вона дала змогу по-новому глянути на творчість буковинських письменників, виокремивши їх як літературну одиницю Буковини. Не могла не висловити своїх думок стосовно нових тенденцій у драмі. А також дала оригінальну характеристику творчості Володимира Винниченка.

 

27 питанняДискусія І. Франка і М. Вороного про нові шляхи літератури

Суто формальні, стилістичні риси творчості новоромантиків дуже точно схарактеризував І. Франко у статті "Старе й нове..." "Для них, — писав він, — головна річ — людська душа, її стан, її рухи в таких чи інших обставинах... Звідси брак довгих описів та трактатів у їх творах і та непереможна хвиля ліризму, що розмита в них. Звідси їх несвідомий наклін до ритмічності й музикальності як елементарних об'явів зворушень душі. В порівнянні до давніших епіків їх можна би назвати ліриками, хоча їх лірика зовсім не суб'єктивна; навпаки, вони далеко об'єктивніші від давніх оповідачів, бо за своїми героями вони щезають зовсім, а властиво переносять себе в їх душу, заставляють нас бачити світ і людей їх очима. Се найвищий тріумф поетичної техніки, ні, се вже не техніка, се спеціальна душевна організація тих авторів, виплід високої культури людської душі".

І Донцов, і Леся Українка, і згодом Франко говорили фактично про одне й те ж: у літературі з'явилася нова "душевна організація" письменників і нова "поетична техніка"; завдання літературознавців — дати пояснення цим явищам з точки зору філології, естетики. А всяке пояснення явищ у літературі передбачає аналіз витоків його, з'ясування генетичної й вербальної природи його. Звідси народження на початку XX ст. філологічних осередків, поява "гуртових" та індивідуальних маніфестів, у яких декларується потреба нової уваги до слова, до його естетики, до глибин його краси. Відчувалося, що домінування історичної школи з її відгалуженнями готувало з'яву нових якостей, суттєвих змін, які мали сформуватись у новий, спрямований у серцевину слова науковий метод літературознавства. Прискорювали його народження нерідко й самі творці літератури, поети й прозаїки, які не лише давали нову якість у творчості, а й підказували, чого вони хочуть з позицій теорії.

М. Вороний у 1900 р. закликав письменників взяти участь у замисленому ним альманасі, який змістом і формою мав наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур Європи. І. Франко, щоправда, витрактував цей клич як спробу перевести поезію у сферу —

Без тенденційної прикмети,

Без соціального змагання.

Без усесвітнього страждання...

Де б той сучасник, горем битий,

Душею хвильку міг спочити...

Розвиваючи цю думку, І. Франко нагадує М. Вороному, що сучасна поезія — не перина для спочивання, що справжній поет завжди хворіє чужим і власним горем, що без цього його слова — порожні й безплідні:

Слова — полова!

Але огонь в одежі слова —

Безсмертна чудотворна фея,

Правдива іскра Прометея.

М. Вороний у відповідь І. Франкові наголосив, що людське горе для нього — не байдуже, але не можна тільки ним обмежувати творчість; життя багатогранне, є в ньому і боротьба, але е й краса, яка потребує вираження й творчого осмислення. Тому —

До мене, як горожанина,

Ставляй вимоги — я людина.

А як поет — без перепони

Я стежу творчості закони...

Моя девіза — йти за віком

І бути цілим чоловіком!

Зіткнулись відтак два підходи до розуміння специфіки й завдань літератури. Новий (М. Вороного) полягав усього лише в розширенні поетичних обсервацій, в акценті на іманентності художньої творчості. Молодий І. Франко не збагнув цього до кінця, і тому пропонує тільки поєднання "старих" закликів до бою з "новими" пориваннями "в надземне". Тим часом з'являлися нові твори молодих В. Стефаника, М. Черемшини, для яких, за словами І. Франка, "головна річ — людська душа...". А от 0. Кобилянську, наприклад, І. Франко ніби не помічав, її перші повісті й оповідання ("Людина", "Царівна" та ін.) несли в собі якусь іншу якість, у змісті якої намагалася розібратись Леся Українка, коли писала про новоромантичні поривання "до блакиті". Але минав час, а така думка в літературознавстві не приживалась: у тих поривах "до блакиті" С. Єфремов, наприклад, помітив якусь "змістову темноту", що йде поруч із недоладним стилем і какофонічним поєднанням слів та образів. У статті "В поисках новой красоты" він піддав гострій критиці ранні твори О. Кобилянської, Н. Кобринської, К. Гриневичевої, Г. Хоткевича, в яких відлунили, на його думку, прийшла із Заходу декадентщина і чужий українській літературі символізм. Це виявлялося нібито у зневажанні письменниками народних мас, у сповідуванні культу краси, яка перебувала у глибокій суперечності із життєвою правдою, та ін. Складалося враження, що молодий критик насторожився щодо можливих чужоземних впливів і закликав до ізольованості, до розвитку письменниками лише власних традицій. У повісті О. Кобилянської "Земля" він запримітив замах на землю, котра закріпачує й бруталізуе людину, а земля ж — це той корінь, без якого немислимий ніякий народ, і т. ін. С. Єфремов не помітив, що О. Кобилянську турбувала не прив'язаність людини до землі, а дика залежність від неї, яка призводила зрештою до безкультур'я і втрати людиною гідності. Питання це непросте, оскільки дуже важко провести межу між органічною прив'язаністю до землі й рабською залежністю від неї, але принциповим залишалося питання критичного підходу до літературних явищ як таких.

Питання

Теоретичні та історико-літературні праці узагальнюючого характеру (Л. Білецький, М. Грушевський, М. Возняк та ін.)

Відома річ, авторські "Історії..." не можуть не нести в собі суб'єктивного елемента в трактуванні процесу в цілому чи окремих його складових. Є такий суб'єктивний елемент і в "Історіях літератури" С. Єфремова, М. Грушевського та М. Возняка, але його можна називати й іншим словом: індивідуальний. Кожен із цих учених був насамперед значною індивідуальністю в науці, і ця індивідуальність не могла не позначитися на їхніх історико-літературних студіях. Як наслідок, наука має кілька індивідуальних точок зору на зародження української літератури та основні етапи її розвитку, кілька способів прочитання художніх текстів і критеріїв оцінки їхньої естетичної ваги в скарбниці національної духовності. Одне слово, йдеться про існування плюралістичної картини художнього процесу, за наявності якої тільки й можливе просування до об'єктивно існуючої, але в такій делікатній справі, як художня творчість, практично недосяжної істини.

---

Дата добавления: 2016-01-04; просмотров: 18; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!